?

Log in

потік думок

за працею. але вона така солодка, коли робиш її у Львові. він у таку пору насправді чудовий, що не бісять навіть тисячі туристів (як я:), львівський гламур і величезні дорогі авто на вузеньких вуличках. і мені знову захотілось туди переїхати. колись на кілька місяців я так і зроблю. але для назавжди він втратить свій шарм.
ще було багато чудового джазу. і внутрішньої дилеми щодо проведення фестивалю. звісно, правильним було через жалобу відмінити заходи. поза тим, у Києві тривала купа концертів і ніхто до них не чіплявся, бо спонсором був не певний банк. інколи треба не впадати у крайнощі або правила для всіх. без цього фесту Україна могла ніколи не побачити найкращих джазових виконавців світу. там не віртуози Москви чи якісь філіпи кіркорови пляшуть. музиканти зі сцени говорили про Україну. багато з них принципово їхали до Львова, щоб саме у цей важкий час підтримати і розрадити українців. якби наші люди слухали таку музику, окрім тєліка, знали, що таке книжки, театр і хороші фільми, то того, що маємо нині на Сході, ми б ніколи не допустили. більше того, президентом у нас би ніколи не стала така людина, як Яник.
1743282_803117826379484_306821351_nщодо публіки - це інше питання. Львів часом настільки позірно-гламурний, що його прекрасна архітектура, кухня і гонор в момент перетворюються на руїни, гендель і хамство. усі луччі сукні, надуті губи, і найвищі каблуки дівчатка вигуляли під руку із підстаркуватими, але багатими кавалерами. але аж плакати хотілось, що половина цих дєвочєк і дєдушек втикали в телефони чи гортали журнальчик. знудилися бідненьки від джазу. коротше, статусна річ, прийшли потусіть.
але навряд мені вдалося розслабитись. зовсім не через те, що це була робота. новини, жахливі новини зі сходу. саме у Львові зрозуміла, що якби навіть не заглядати у стрічку новин, не читати газет, а втекти в Гренландію, наш схід туди я привезла б з собою. інколи я не можу читати ті новини, але й не можу не читати. навколо наче всі їдять, п'ють, ходять на роботу, одружуються (скільки весіль вчора було у Львові!), їдуть відпочивати, відвідують фестивалі, йдуть на побачення в кіно. начебто життя триває і воно мусить тривати. війни були завжди, але щороку приходить весна і треба засівати поля, треба народжувати дітей і писати книжки. з іншого боку хтось пішов воювати, а інший лишився. чи має право нині чоловік на вибір, а жінка - на прохання залишитися поряд неї. хоча це все політика, чи можемо ми триматися нейтралітету. чи всі на своїх місцях. наприклад, я у безпеці, п'ю каву, їжджу у Львів. чи достатньо моїх матеріалів, пересланих якихось коштів, якоїсь маленької допомоги.
все одно життя триває десь паралельно. є моє зовнішнє, яке наче звично собі тече. але особисте у якійсь суцільній марі останні півроку. часом втрачається смак, збудження, з'являється апатія. а буває той смак загострюється так потужно, наче востаннє, бо смерть стала буденністю й усвідомленням. любов під час чуми. а чума увірвалась у любов і надію. нічого не робиться, все з рук валиться, і я не можу повернутись до театру. знаю, що рано чи пізно це все закінчиться, принаймні для того, кого це не торкнулось. а в багатьох домівках, війна поселилась назавжди, бо когось вже забрала чи забере.
***
фото Оля Швед
інколи Стіллер робить дуже щирі речі. простий, як двері, сюжет змужніння. проте не зважаю на огріхи і плоскість, якщо стрічка мене надихає. популярна нині тема, коли в дитинстві мріяв про стоптані власними ногами шляхи, а утворюєш лише пролежні на попі, працюючи років 16 у маленькій коморці. героя часом від того накриває, коли він уявляє себе супергероєм, а насправді на кілька хвилин завтикує. коли обставини таки припирають до стіни, то наважується.

Movie-HD-Wallpaper-The-Secret-Life-Walter-Mitty
- у вас є машини напрокат? - питає чоловік у сіренькому костюмчику з дипломатом у індіанця в Гренландії.
- так, є блакитна і червона, - вказує той на дві однакові атвівки.
- хай буде червона.

чувак таки потрапляє у свою Матрицю. і понеслась. мазонути акулу дипломатом десь у водах Гренландії, прокататися на скейті між вулканами Ісландії (любіма, я до тебе доберусь!!!) й пограти футбол у Гімалаях - заради цього можна розвивати у собі маленьке божевілля, що не знає ціну ризику. з новою пригодою Уолтер еволюціонує, потроху позбувається своїх сірих речей, атрибутів старого життя, застосовує, давно забуті, здібності, які здавалось, ніколи не згодяться дорослому. звісно, після всієї пригоди чоловік возмужав і робить найстрашнішу для себе річ - запрошує жєнщіну на побачення та ще о ужос, бере її за руку).
the-secret-life-of-walter-mitty-teaser-trailer-soccer
антагоніст у фільмі слабенький. він - уособлення нової генерації менеджерів. нічо не шарить, але амбіції, зневага до досвіду і самовпевненість швиденько проторюють йому дорогу наверх. хоча, певна, опиниться у тій же ж пастці, що й інші працівники корпорації. прийде нове покоління - і всіх незамінних розженуть. нащо взагалі люди насиджують собі стаж на одному місці роботи десятиліттями, ніхто цього не оцінить. а звільнення зажене у тривалий запой або - шанс один на мільйон - ви оціните, це як транплін для чогось нового.

девіз фільму: будь мужиком - рости бороду! нові менеджери, всі як один, мають модно зачесані бороди, як атрибут виду альфа. типу ми справжні мени, шо капець, наведем тут лад в компанії мігом. але то тіки так, а-ля косметік. наш же герой пройшов справжню ініціацію, тому у нього багатоденна щетина - заслужена. ну, таке, чо ті мужики так возяться з тими бородами)))
secret-life-mitty-iceland_0
а от персонаж Шона Пенна дуже принадний - фотограф-фрілансер, якого просто неймовірно зловити, бо сьогодні він знімає виверження вулкану, а завтра споглядає рись в Афганістані. ах, це мічта, не в сенсі, що мені б такого мена, а типу сама хочу бути здатною на щось подібне, ну, хоч чуть-чуть:)
п.с. але найкрутіша з усіх, звісно, мама))))

майданівське

запізнитися на 2 хв на останнє метро - це в стилі моєї западло-карми. але які ж мага історії я надибала. підприємець у медпункті на Грушевського розклав переді мною всі види куль, шашок, болтів і гайок, якими стріляють "беркутівці" у наших. каже, я податки плачу, а Янукович болтіки в Гереги (себто в "епіцентрі") скуповує, щоб нас ними обстрілювати. там же зустріла 19-річного сироту з Одеси. чудово цитує статті законів про обмеження дій солдат, наприклад, гумовими кулями можна стріляти тільки в кінцівки. каже, нема ніяких родичів, а на Майдані - мої браття. як для такого віку і ситуації - дуже розумний і сильний духом. дівчата, такого заміж треба брати мігом, крім того, він україномовний, кухар і свекрухи не матимете. можу дати телефончик, якшо шо:) поверталася додому на таксі. водій, каже, майданівці молодці, і треба давити владу до кінця, інакше будуть репресії. часом наших підвозить на Майдан безкоштовно. про всяк випадок, постояв, поки зайду у будинок і передзвонив, чи я вже в квартирі. така солідарність. отже, злука. так розпочався мій день Соборності.

незабутній четвер.

сьогодні від багатьох чула "тепер мені страшно". і я боюсь. але вони теж перелякались, інакше б вони й далі застосовували беззаперечно дієву тактику ігнорування, технологію "майдан у глухому куті", сепаратизм західної України від східної, майдан без політиків. псіханули чи зрежисерували вони ніч на 1 грудня. а піднімати хором ручки у парламенті, як у школі на відкритому уроці перед директором, це страх. вони не ходять на майдан, не бачать його етнофестивалю, а слідкують за ним у медіа, зі звітів агентів і бачать для себе загрозу, бо майдан не згасає, він працює на різних фронтах від автомайданів, присутності у світових медіа, сенатах, захисту засуджених чи побитих і мобілізує свої сили, коли є небезпека, як це було вчора. вони побачили, що це не нацики і безробітні, а середній клас, якщо молодий керівник ІТ-компанії їде своїм автом на Межигір'я, що висвітлення їх тупості і помилок в інтернеті, від фоток того ж МежияйцЯ до навіть демотиваторів і фоточок молоденьких суддів у купальниках, роблять їх публічними ідіотами, тому вони назвали це наклепом. окремих активістів захищають юристи, розголошують про їх проблеми змі, тому треба хапати "порушників" порядку без відома. але у нас і так є дуже творчий аж до фольклорної кучерявості КПК, що прийняли торік. і до того вбивали людей у відділках, били журналістів, приймали бюджети без закладених коштів у 4-му кварталі, забороняли протести, називали всіх фашистами і екстремістами, приймали закон про держзакупівлі, голосували в парламенті картками, руками, духами відпочиваючих на Гаїті, а опозиція, як і тепер, не лягла кістьми на своїй території, щоб цього не допустити. просто зростає напруга, розвивається сценарій, за драматургією маємо епізод зі знаком мінус, мусимо подолати перешкоду, щоби написати епізод зі знаком плюс. чим ближче до кульмінації, тим перешкоди жорсткіші, тому маємо докладати ще більше зусиль, вигадати щось нове. штахети? хз. якшо вам мало мотивації - уявіть, що ви йтимете з маркету, гризучи батона, а вас хапає попід руки міліція і везе у відділок. я же нічо не зробила, я же дєвочка, шо даже не знає імя президента, не хажу на майдан і тіки накрасила нігті в цвіточок, за шо? це сюрреалізм, дєтка, корейці тоже плачуть.

гаряченькі підсумки 2013

який же насичений на події рік. і хороший, і складний водночас. мабуть, рік ламання зон комфорту, майже відразу по їх утворенні. рік переосмислення і екзистенціалізму. рік заглиблення у себе і набуття багатьох знайомств. прийняття себе, яке ще триває. рік, коли я вчилася дозволяти собі помилятися. рік змін особистих і нашої країни. рік багатьох уперше, здійснення мрій, подорожей і театру. у 2014-ий йдемо щасливі, натхненні й повні творчої енергії. хапаюся за наступну сходинку на драбині з усвідомленням чого хочу і що треба зробити, щоби це отримати.
pwDFtFLQGFk

там дуже всього багацько, особливо світлинCollapse )

успіх

дозволити собі 10 тисяч невдач, дати право на дискомфорт. щоби не бути однією з 86 % тих, хто ніколи не зміниться.

Ханна Арендт одна з моїх улюблених особистостей. У стрічці Маргарет фон Тротти вона харизматична, вічно думаюча із цигаркою в зубах і настільки впевнена у тому, що робить. Я захоплююся такими жінками. Загалом фільм - це пафосна ідеалізація, як народжується стаття, і ніякі дедлайни не допоможуть, поки не пройдеш всі муки розродження.

"Судді не повірили тому, що, будучи людьми порядними і, можливо, занадто навіть совісними для своєї професії, не могли й уявити, що звичайна, «нормальна» людина - не недоумкувата, не цинічна і не жертва пропаганди - виявилась абсолютно нездатною відрізнити добро від зла." Себто кожен здатний на зло, а тоталітаризм може виникнути будь-де. Найстрашніше зло - "банальне", без мотивації та спокуси.
все життя думала, що ця геніальна стрічка 1961-го року була знята російською. виявляється це дубляж, а оригінальна версія таки українською. фонограму віднайшли у Маріупольському фільмофонді і реставрували у Центрі Довженка. насолоджуйтеся!

The Way We Were (USA, 1973) Sydney Pollack

"If we had the chance to do it all again, tell me, would we, could we"
коли так складно, що кохання надто мало, щоби продовжувати стосунки, недостатньо всіх прекрасних пережитих років, щоби витримати один одного у кілька жахливих моментів. настільки мало, що легше бути один без одного.
класика. про двох різних людей, які хочуть різного, що спільне ніяк не може їх об'єднати. про справжнього чоловіка, який водночас, як і всі чоловіки, не любить труднощів і складних жінок. про надзвичайну жінку, яких мало, але яка надто впевнена у своїй правоті. і я розумію їх обох.
чудова стрічка. не хочеться розбирати її по частинам чи вбачати огріхи. драматургія витримана чудово. але головне - я співпереживала і співвідносила себе з героями від початку до кінця. це те, що має робити кіно. і так, я надто впічятлітєльна:)))
waywewerecover
Роберт Редфорд один із моїх улюблених акторів. цікаво було порівняти його "раннього" з останньою і неймовірно сильною роботою в "All is lost". а Барбара Стрейзанд чарівна, емоційна, кожна її дія, погляд дуже виразні. вона здається надзвичайно красивою, п'янкою, притягує до себе, як магніт. обоє такі ідеально .. різні.
Robert_Redford_Barbra_Streisand_The_Way_We_Were

Опять пост про себе

Відчуття себе на своєму місці. Я ще ніколи не була настільки присутньою в теперішньому, як зараз. Найчастіше обдумувала й аналізувала свої вчинки в минулому, або ностальгувала за втраченим або просто хорошим, чи думала лише про те, куди хочу прийти. По суті у тому моменті, який реальний, мене не було. Зараз усе так, як має бути. Місто, всі мої заняття, друзі, колеги - усе так, як собі колись науявляла і хотіла. Водночас цілі не зникають, але є впевненість, що все можливо, і воно якось реалізується доволі органічно. Розумію, що це все абстрактно звучить. Але для мене, надто самокритичної, це щось нове.

Оглядаючись назад, бачу наскільки швидко змінююся і дорослішаю. Навіть не так: більше розумію себе, дістаю з глибин і стаю тією, яка є. Як стара штукатурка відпадають стереотипи, турботи про громадську думку, про "треба", категоричність, страхи. Я досі дуже жадібна на враження і емоції. Мене цікавить усе навколо і є бажання постійно вчитися. Водночас стала щирішою і справді більше люблю людей. Мені хочеться більше усміхатися і допомагати незнайомим, відстоювати якісь правди, брати на себе відповідальність і лідерство. Колись думала, що я не комунікабельна, важко схожусь з людьми, тепер мене не можна зупинити у розмовах. Мені почало подобатися, коли я в центрі уваги. Разом із тим все більше ціную свою свободу і години на самоті. Це саме те, коли приємно проводити час із собою, водити себе саму в кіно, на каву, везти у подорож. Тепер такі моменти безцінні.

pwDFtFLQGFk
коли вдається те, над чим так довго працювала. вже здавалося не вийде ніколи. вже почала закидати цю справу, вважати марнотратною для мого часу. страх переливався у паніку, вона - у самоїдство. а тут не звичні обставини, що не сковують, сюрреалізм, який дозволяє робити і бути ким завгодно. виходиш за межі, не потрібно тримати себе в соціальних рамках, яких я на собі не знаю, тому постійно видавала кліше за кліше. абстракція вивільняє глибини і звільняє від усіх "не" із самим собою.
перемога!
..у мені стільки енергії. я не можу йти нормально. біжу і плачу, і хапаю гарячково повітря. зупиняюся, усміхаюся молодому місяцеві, закриваю долонею уста, щоби не кричати "дякую". за цю можливість відкритися, дістати всі свої "хочу" десь із глибин, нутрощів, капілярів. запульсували! біжу-біжу, переступаю через одну сходинку в метро, бо я не можу спокійно йти, співаю на людях. звісно, обертаються, думають, шо вже накурилася. себе накурилася. собі нарешті вдячна. за свою, належну Богу, інтуїцію. як я могла відчувати, що роблю правильно, що треба цього разу дійти до кінця. дійшла до кінця страху. чекала на потяг. як завше от такій порі 9 хвилин. снувала туди-сюди поміж людей і вдивлялася в очі кожному чоловіку, який розглядав мене. дивно, але коли наповняєшся енергію, то обов"язково струмом пробиває сексуальною. чомусь коли перемога, задоволена собою і зробленим, завжди зашкалює сексуальність. потрібно це вивчити. але тепер я знаю усі свої хочу. дай Боже, не відійти і стояти на своєму. потік закінчився..)

DSC_0200_1527

п.с. відтепер сюрретюди моя любов.

(фото із глибин дитинства. коли робили все, що хотіли і мріяли про захмарне. тоді я знала все. тепер намагаюся згадати забуте. таке важливе. 9 клас. Левківська, шо ми тоді творили під пісні "Лєнінграду")
одна хороша знайома живе за таким принципом: якщо я за день нічого не дізналася нового чи не навчилася, значить він пройшов дарма. хороша мотивація. так і я намагаюся чогось нового дізнатися чи збагнути, когось чи щось у собі перебороти. раз за разом, клаптик за клаптиком стаєш кращим, розвиваєшся.
так от тому мушу зафіксувати для себе. нещодавно зрозуміла таке: навіть через свій фемінізм не намагаюся перебирати на себе чоловічі якості. проте багато чого знаходжу в собі чоловічого. це не добре, бо викликає суперечки в самій собі. наприклад, почуваюся цілісною, коли "забиваю голи". тобто самотужки вирішую проблему, перемагаю, конкуруючи із кимось, а не ділюся і не прошу допомоги в когось іншого, як притаманно жіночій сутності. терпіти не можу, коли хтось мені в чомусь допомагає, коли я про це не прошу. для мене важливо окреслити і зберегти рамки своєї діяльності, території (жіноче) тільки на початковому етапі здобування чогось. проте майже відразу набридає і мені необхідно проводити наступну експансію (чоловіче). ставити цілі і здобувати, шукати нові середовища, нових людей, нові заняття. але це натикається на жіночу залежність від зовнішньої оцінки, а отже, вагання першого кроку. те й інше може призвести до бажання домінувати. перше - для власного его, друге від недовіри, що хтось (наприклад, чоловік) впорається із відповідальністю.

п.с. це страшно таваріщі, але так, я думаю про такі речі. як казав один чоловік: забагато аналізуєш там, де не треба взагалі думати. тобто це все-таки жєнске)))

166026_670443356304885_318697126_n
така собі трагікомічна інтерпретація Гамлета. до нього так само приходить привид покійного батька у капітанській формі, мати збирається одружитися із дядьком і помста. тільки у Шекспіра героя ведуть обставини, тут таки він їх створює. тим більше, від нічого робити, лишаючись осторонь, спостерігаючи, маніпулює людьми. образ дуже сильний у драматургії, проте ніколи мені не подобався. Гамлет видається мені людиною, у якої єдина ціль у житті - це постраждати. за межами відповідних обставин їй не комфортно. так само у Серебреннікова він не викликає симпатії чи жалю. ба, більше він надміру не приємний. 30-річний, але не зрілий хлопчик, який не знає, що він робить у цьому світі. розумний, але його нічогісінько не цікавить і не захоплює. начебто не має емоцій. і розважається, насміхаючись над іншими.
706577e2
прекрасний гротеск. я сміялася і плакала. смішнючі сцени, вдалі символи, образи. Серебренніков постібався на славу. спершу не могла відійти від епізоду рекострукції вбивства дівчини у біо-туалеті героєм Марата Башарова. потім монолог дівчини Валі-Гамлета під час стимуляції йому туйвоно:). далі прекрасна Ахеджакова у ролі офіціантки-гейші. і блискучий 10-хвилинний монолог Віталія Хаєва про етат суровий мір, і дибілів навколо. він, людина звичаїв попереднього покоління, повністю безпорадний у новій системі координат.
Серебренніков поки шо мій улюблений сучасний російський режисер.



п.с. тепер маю непереборне бажання якось втрапити на постановку п'єси Преснякових, за якою зняли цю стрічку.

страхи

перемагати свої страхи - це така довга і марудна робота. а ще ж вони так тривало засідали у твоїй голові, що стали якимись рідними і ти вже не усвідомлюєш себе без них. мовляв, краще залишити все на своїх місцях. але ж мені нравиця придумувати собі проблеми і перешкоди, тільки так відбувається розвиток уперед, коли вже німагу і ніхачю не працює, бо треба реально вирішувати проблему. так, якщо мені вдасться побороти внутрішні незгоди щодо своєї особи, далі вже можна долати фобії до змій і заміжжя:)Nt5yKkDQe0o


завтра наше перше нічне театральне заняття. з 23 до 6 ранку без сну, а з термосиками, повними кави, будемо лабати етюди. і хочеться, і руки вкрилися гусячою шкіркою. у передчутті якоїсь магії, нє?













(навіть я буває пощу котиків:)

про сюжети

якось в інтерв"ю "Країні" Роберт Маккі сказав, що українське кіно - це поїзди і війна. а все ж починається зі сценаріїв. Маккі каже, що світу бракує хороших історій. читаю конкурсні роботи на "Новела по-українськи", там майже теж саме. у кожній третій новелі - поїзди або погані дороги, або огрядні тьотки. шоб не впасти у депресію від такого, поміж тим насолоджуюся Винничуковим "Танго смерті". тут багатонаціональний довоєнний Львів, купа іншомовних словечок чи діалектів, типу варга, майхер, маринарка, шпера, фляки, і якісь одні прОстітутки вже у радянському Львові. поки що жодного поїзда не обнаружено, але війна є.
по-моєму це те, що між рядків у: "- ти вийдеш за мене? - канєшна, я так ждала етава". дєвочькі, ми - фі, за таке продались.

She: What do you want from me?
He: I want you to share my tent. I want you to pour my wine, laugh at my jokes, rub my legs when they're sore after a day's ride. I want you to take no other man to bed for as long as we're together. And I want you to fuck me like it's my last night in this world.
She: And what do I get?
He: One - safety. No one will hurt you for as long as you're mine. Two - the pleasure of my company. And three more gold than you can spend if you lived a thousand years. Do you accept my proposal?
(далі дєвушка роздягається)
(Game of Thrones)

почуття

ці почуття якось знову дали про себе знати. вони видозмінилися. нема більше образ і нарікань, чому так сталося, чому він не вберіг і відпустив, а я поводилася часом так нахабно і гордовито. жодного негативного осаду чи байдужості. обоє загубили. багато часу збігло. довгі місяці, які по-трохи переходять у роки. негативні емоції змінилися якоюсь щирою зворушеністю  не до спогадів, а тієї людини, яка їх дала. ніколи, ні до кого з колишніх нічого подібного не почувала. може, це певна зрілість. попри все щиро радіти його здобуткам. навіть якщо йому все одно до моїх. виникає питання, чи хотіла би заново все розпочати.. невідомо. з цього приводу спокій усередині. ці почуття не до чоловіка, а як до спорідненої істоти.

розмова з собою

коли стаєш на сходинку того шляху, про який давно мріяв, починаєш робити те, що завжди хотів, повторно, може, й з удвічі більшою інтенсивністю тебе захоплює паніка і сумніви. рішення не мають поворотної дії. не буде сенсу жалкувати і займатися самоїдством після. тому краще зрозуміти, що гра не варта того, краще вже зараз на початку розвернутися і піти у протилежному напрямку. мозок намагається вирахувати усі "за" і "проти" й винести оптимальний вирок без великих втрат. проте якесь глибинне внутрішнє цабе іронічно фиркне: "фі, перелякане дитя, це втеча". і буде правим.

така дурнувата риса, хотіти чогось понад усе так довго і так виснажливо, а потім хтось із неба протягує тобі ниточку, тільки смикни і отримай, стоїш майже цілу вічність у хворобливих сумнівах, рука не підіймається смикнути. за 6 років я за ту ниточку 3-чі смикала і перелякано втікала. у чому ж мій прихований страх. можливо, змін і труднощів. за ці роки я ж так звикла перебувати в тому режимі чогось очікування і нарощування у собі готовності. так, і створилася зручна красіва зона комфорту. рух вправо чи вліво - це вже щось незвичне, навіть якщо воно краще і обвішане рожевими рюшєчкамі і бантікамі:) або страх, що нічого не вдасться. а розбиті ілюзії гірше будь-якої катастрофи. все це такі облюбовані рефлексії самоаналізу і намагання пояснити.

але, як казав томно курящій Кіану Рівз в одному фільмі, "Фокус у тому, щоби жити без відповідей". я смикаю і почекаю хоч би 5 хвилин, але не втікатиму. треба прожиту цю пригоду до кінця, інакше буду ще безліч разів до неї повертатися. і так, не забути подякувати собі за ці хвилини, за цю спробу.   
********
S6XqkGdgTKs

Pollock (2000, USA) Ed Harris

Фільм про художника, представника абстрактного експресіонізму Джексона Поллока. Він створює нову техніку малюнку. Не користується мольбертом, кладе величезні полотна на підлогу чи вішає на стінку Він не торкається кісточкою до полотна, а розбрискує на нього фарбу Нові картини не містять предметів, образів, взагалі чогось конкретного. Часом це геометричні фігури, позбавлені гострих кутів, лише плавні хвилясті лінії чи хаотично розбрискані краплі фарби.

pollock

Найкраще пояснює сенс його робіт цей діалог із фільму між Поллоком, якого грає Ед Харріс (він також режисер стрічки), та його дружиною Лі Краснер, роль якої виконала Марша Грей Харден:

- Що це? - Виходить зі своєї майстерні Краснер, теж художниця, і спостерігає за роботою Поллока. - Я бачу голову, тіло. Це не кубізм, ти не розбиваєш картину на кілька проекцій. Ти демонструєш її з одного боку. То що ж це? Вільна асоціація, автоматизм
- Я лише пишу, Лі,- Джексон із цигаркою в зубах наносить на картину якісь числа.
- Але що саме, Джексоне? Не кажи мені, що ти не знаєш. Сююреалістичні експерименти? Це сон? Навіть, якщо це сон, ти бачиш його. Це життя. Ти не випадково кладеш фарби. Ти пишеш щось. Абстракція не виникає ні звідки, лише з життя. З натури.
- Натура - це я.

Pollock_Ed-Harris_Life-photograph.bmp
Чоловік малював себе, свої емоції, переживання. А було з чого. Поллок був не впевненим у собі алкоголіком, не просто емоційним, а руйнівним. Міг знищити картину, бо вона просто йому не сподобалася, накричати на галериста, перекинути стіл, за яким сидять гості. Він був не здатним вирішувати свої справи, заробляти і просто жити дорослим життя. Це за нього робила дружина, яка вірила в його талант, а своїх робіт соромилася. Вона повністю присвятила себе йому. А він напивався і зраджував їй. Так і загинув, сівши п'яним з молодими дівчатами за кермо авто.
pollock2
Ед Харріс і Марша Грей Харден прекрасно зіграли. Не дарма Ед був номінований на Оскар за кращу акторську гру, а Марша отримала статуетку як краща актриса другого плану. Він у стрічці часом одержимий, як дитя наївний і безпомічний, ніколи не певен у своєму таланті, навіть якщо всі навколо ним захоплювалися. Мучив і руйнував сам себе. А вона не гарна, але настільки сильна духовно, була певним чином йому за матір. Доглядала, терпіла і сама перед собою виправдовувала його витівки. Без неї не було б його як художника. А вона не могла жити без нього, навіть коли покинула його.     
***
Лі Краснер та Джексон Поллок
LKJP1949_captioned
Як натягнути гумку на баклажан
Кінець липня. Маленький, висушений імам Мустафа Ертюрк виходить на амвон. Навколо - навпочіпки і по-турецьки - сидять довгобороді чоловіки.
Імам починає проповідь:
- Аллах радіє кожному мусульманину. Радіє, коли чує дитячий голос. Але коли у матері немає грошей на ложечку йогурту для дитини, це погано.
Чоловіки переглядаються. Це вони й самі знають, нащо імам їм ще нагадує, що в селі часом нема з чого обід зварити. Імам теж на них дивиться, погладжує бороду. Влада, що бореться з перенаселенням сходу, дала йому розпорядження заохочувати чоловіків користуватися презервативами. 
abrikos_001- Сьогодні у наше село приїхали чудові люди з організації Маві з міста Батман, - завершує імам. - Вони вам розкажуть, що зробити, щоби спати з дружиною і не мати дітей.
Айтекін, волонтер, чекає на чоловіків під мечеттю. Підходять зацікавлені. Айтекін садить їх навколо себе, виймає банан і пояснює - крок за кроком - як користуватися презервативом.
- Знаю, що це примітивно, - пізніше каже мені. - Але, щоб до цих людей достукатися, треба привернути їхню увагу. Показує банан і каже: "Це ваш баклажан". Так на селі кажуть на чоловічий орган. "Те, що з нього виприскує, це маленькі курди. Якщо маленький курд потрапить у живіт вашої дружини, у вас буде дитина".
- Ви саме так і говорите?
- Хлопче, у них немає ніякісінької освіти у цій сфері! Якщо я почну їм розповідати про яєчники і сперматозоїди, то вони тільки пальцем біля скроні покрутять. До них треба образно говорити. Одягаю на банан презерватив і кажу: ось так можна цих маленьких курдів спіймати. І ще їх під'юджую: але тільки справжній чоловік уміє добре їх ловити! 

Profile

afina_ua
"Дівчина з іншого життя"

Latest Month

June 2014
S M T W T F S
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
2930     

Syndicate

RSS Atom
Powered by LiveJournal.com
Designed by Taichi Kaminogoya